Враження від книжки неоднозначне. Це і Карпа - я впізнаю її по знайомому стилю, по словам і поведінці, по характеру головної героїні, в яку вона, звичайно, вкладає себе. З іншої - це щось зовсім інакше, на рівень вище, на рівень.. краще? Це вже не та претензійна дівчинка, що постійно перебуває під маренням алкоголю, трави і свободи (хоча в Редьці всього цього вистачає). Тут вже впізнається більш доросл людина. Така ж вільна і шалена, але доросліша.
Взагалі, саме темою свободи мене ця книга так і зачепила. Тому що саме в ній, порівняно з іншими книгами Карпи, ця свобода справжня. Нескінченна, не обмежена сірими стінами міста - свобода в горах. В Гімалаях, якщо точніше.
Я несподіванно для себе плакала на фіналі книжки - ненавиджу, коли кінець залишається відкритим, нехай і з претензією на хеппі-енд. Але і розумію, що інакше - ніяк.
І, звичайно, кілька цитат:
читать дальше"- Про Вавилон у смарагдовій скрижалі було прикольно сказано про світло. Щось типу "Суєта невідкладних справ заслоняє від нас світло божественного откровення". І чим би ти не займався - будь ти офісним щуром із надуманим "важливим" графіком чи фрі-лансером із хронічною прокастинацією чи чесним волоцюгою, в тебе все одно знайдуться цілі списки всякої невідкладної хуйні. Чогось, що ти мусиш зробити, перш ніж перейти до малювання, співу, медитації, молитов, читання чи просто катання на велосипеді.
- А хіба малювання чи катання на велосипеді не можуть стати "важливим графіком"? Якщо якесь заняття може бути лишень абсолютним добром або злом, хіба Ван Гог відрізав би собі вуха? Чи Модільяні вмер би від туберкульозу? Або ж хіба зміг би китайський ментері стати просвітленим, сидячи за стосом паперів у кабінеті?.. Людина - це зовсім не те саме, що її вчинки."
"- Ти чого?
- Та так, нічого.
- Вниз не хочеться? Чи їсти припекло?
- Отож-бо! - мало не вигукнула Редька. - Я таке малозадачне чмо, що тільки це про мене ти і припускаеш - керованість голодом і фізичною втомою. І найстрашніше те, що ти правий...
- Ти про що? - не зрозумів Дордже.
- Бо здавалося б, тільки-но до мене щось дійде, проясниться, відчується, і я вже наче вилізла на рівень вище, як раз - і знову якась дрібна халепа вертає мене в той стан, у якому я все життя прокалаталася. Галіма комп'ютерна гра.
- Ну, якщо це тебе надихне, ти не одна така. Стандарти становлення - ось як твоя комп'ютерна гра називається. І чим далі ти зайшов, тим тобі важче...
...- Ех, - зітхнула Редька, - то ж і зараз є купа крутезних чуваків. Медитують собі, практикують, лекції дають, книжки пишуть, щось роблять варте зі своїм житям. А я що?..
- Принаймні ти задаєш собі правильне питання. Це вже щось. Бо скільки з тих людей, що роблять "крутезні" речі, роблять їх по-справжньому?
Редька вже колись про це задумувалася.
- Ну і найтупіше - це вважати, що ти суцільне ком іль фо, весь страшенно важливий, гарний, вчений, занятий праведними справами і все таке. А насправді ти жирна комаха, що копирсається у власному гівні."
"Втім, можливо, воно десь так і працювало - варти щиро від чогось відмовитися, відпустити, як воно само до тебе прийде. Якщо було твоїм. Чи не прийде, якщо ніколи твоїм і не збиралося ставати. Хоча що в цьому світі є нашим?..."
"Редька, як і раніше, не збиралася жирувати - жила в міру своїх потреб. Робити те, що подобається - воно вже щастя само по собі. Головне - хоча б підозрювати, чого насправді хочеш. Тоді і Боженька зі своєю ойкуменічною допомогою підтягнеться.
І в яких би нових і далеких країнах вона не побувала, всюди шукала слідів тієї одної, в яку ніколи, вочевидь, більше не судилось їй потрапити. Деякі речі прекрасні й страшні тим, що трапляються в житті всього один раз, щоби безповоротно його змінити. Єдиний видимий мінус у цьому - починаєш несвідомо порівнювати все, що трапляється з тобою, з цим певним еталоном. Найвищі гори, найнебезпечніші ситуації, найболісніше й наймістичніше кохання.
Але старе кохання можна нести в собі, як вірус, можна з ним якось жити і далі - all my lovers were there with me, all my past and future - а от гори ні. Гори - це наркотик. Коли ти побував на одній висоті, менша тебе вже не задовольнить. Хіба що буде пов'язана з якимось невимовними технічними складностями чи карколомним краєвидом. І чи метрами взагалі вимірюються наші висоти?.. Так що варто, думала собі Редька, найвищу гору приберегти на потім. Бо що таке людина без мрії? Кусок офісного паперу, на якому видрукували щось ледь видне, бо кінчався картридж із фарбою, так що смітник усе ближче й ближче."
"Доста часто Редьці спадало на думку, що присутність картинок минулого життя в наших головах сильно залежать від того, хто був за кадром. Бо щось навіт надзвичайно чарівне, несподіване, вражаюче ми згодом пригадаємо десь так, як побачений фільм чи прочитану в недурному журналі статтю. Про себе чи не про себе - це вже інше питання. І тільки прожите з обраною, часто з однією-єдиною людиною за все життя, картинка вростає в тебе, стає твоїм сховком чи рятівною мікросхемою, твоїм пунктом призначення тоді, коли раптом стає потрібною додаткова сила."